Коли дивишся на образ святої рівноапостольної княгині Ольги, чия пам'ять вшановується 24 липня, то бачиш перед собою не тільки мудрого державного правителя, а бачиш бабусю, яка виховала свого видатного онука — майбутнього Хрестителя Русі святого рівноапостольного князя Володимира. Можливо, саме з такої точки зору і треба дивитися на святу. Адже як християнка вона продемонструвала себе не в тому, як керувала державою, позаяк вона не вводила християнство як державну релігію, а в тому, як вона виховала свого онука. Те виховання принесло плоди — онук княгині Ольга урешті докорінно змінив історію Київської Русі, започаткувавши християнську державність, і від чийого Хрещення веде історію наша Церква.

Тому коли ми говоримо про святу рівноапостольну княгиню Ольгу, перш за все, говоримо не про її особисту віру, а про те, що завдяки її молитві, її вихованню, її вірі просвітився світлом Христової Істини весь наш народ. Отже, що ми знаємо з життя княгині Ольги?

Чи були серед апостолів жінки? Церква відповідає впевнено: були. Хоча й не всі жили в один час із дванадцятьма вибраними учнями. Чи було таких жінок багато?  Усіх, напевно, зможе назвати лише Господь, але Церква запам’ятала імена шістьох, рівних апостолам:  Марія Магдалина, Фекла, Апфія, Єлена Візантійська, Ніно Грузинська та наша співвітчизниця – Ольга Руська, Реґіна Ругорум – цебто королева русичів, як зве її стародавній латинський літопис. 

Історики і по сьогодні сперечаються над багатьма сторінками її біографії, проте в житті Ольги були певні факти, серед яких головним є той, що саме вона була бабусею Володимира Святославича, і саме її онук хрестив Русь.

Так, і до Ольги в Києві правили Літургію та шанували Бога – мова йде про Миколая-Аскольда, одного з градоправителів стародавнього Києва, який відкрив віру для себе, але, на жаль, не для народу – напевно, час тоді ще не прийшов…

До речі, за версією одного з істориків, саме Аскольдовою родичкою, точніше – його спадкоємицею, і була молода князівна. За іншою – вона була знатного княжого роду з Болгарії, адже походження «з Плєскова» деякі історики тлумачать як із Пскова, а деякі – як із Пліски, цебто зі стародавньої столиці Болгарського царства. Інші переконують у походженні від Ізборського князя.

Є і такі, котрі припускаються думки, що Хельгу — себто Віщий Олег, опікун Ігоря, видав за нього свою доньку, теж Хельгу, але вже жіночої статі. А ще інші, вторячи літописцю, називають Ольгу простолюдинкою з Новгородських земель. Звісно, з ними не погоджуються прихильники версії про те, що була Ольга з роду легендарного Гостомисла, одного з останніх «слов’янських» правителів Новгороду.

І хоча багато дослідників вважають цю постать лише казкою, «одіозний» Іоакимівський літопис малює портрет Гостомисла такими емоційними фарбами:

«…Цей Гостомисл  був муж великої хоробрості, такої ж мудрості, усі сусіди його боялись, а люди любили, заради того, як чинив він правосуддя… Багато ж князів від далеких земель приходили послухати мудрості його і бачити суд його, і просити поради і повчання, оскільки цим прославився усюди».

Невідомо, чи була Ольга саме з його родини, але казав цей літопис наче про неї, адже запам’ятали люди й її хоробрість, і великий розум. Полюбили люди її за мудрість і справедливий суд. І шляхетною була княжна, і близькою та простою водночас. І була вона справжньою жінкою, хоча життя поставило перед нею по-справжньому чоловічі дилеми…

 945 рік

Смерть чоловіка. Перша достеменна дата її життя. Не народження, не шлюб. Страшна та кривава смерть, якою тільки може бути вона в той час. Перший справжній виклик… Воїн ще не встиг завершити розповідь про те, як рвали на шмаття тіло Ігоря, а вона, притуливши малого Святослава ближче до себе, гарячково шукає вихід…

Бути чи не бути? Таке питання ставив собі не лише Датський принц. Вона ясно розуміє: держава, яка нещодавно почала народжуватись, повисла на волоску її рішення. Складені руки та меч у піхвах означатимуть згоду. Тоді маленький хижак від непокараної крові стане сміливіший, збере зграю та спробує захопити твій дім, а твою дитину – знищити. Але допоки древляни бачитимуть перед собою лише перелякану жінку, треба діяти, не гаючи ані хвилини! І вона почне діяти – за всіма законами військового часу та тієї жорстокої епохи.

Пізніше реальність страшних подій розчиниться в переказах та легендах… Мечі воїнів не знатимуть відпочинку, човни падатимуть в ями, тисячі палаючих птахів летітимуть з-за обрію, і все це закриє від очей нащадків вдову, яка притуляє до себе свого малого сина та робить усе, щоб врятувати його життя. Чи усвідомлювала тоді: навіщо? Чи могла уявити, що не він втілить те, про що вже невдовзі почне мріяти вона?

955 рік

Зустріч із Христом. «…Хрещається раба Божа Олена в ім’я Отця, і Сина, і Святого Духа…»

Вона – у величному храмі Святої Софії, у столиці тисячолітньої Ромейської імперії… Неймовірно! Яка далека дорога! Щоб встигнути досягти Константинополя, треба вирушати десь у травні – подорож триватиме понад місяць, а в дорозі може трапитись будь-що. А далі – не пізніше кінця вересня – початку жовтня – скоріше назад, до того, як крига почне сковувати могутні груди Дніпра-Славутича. Але рушила в цю подорож Ольга раніше – на багато років…

«Вклади меч твій у піхви твої, адже той, хто йде з мечем, від меча і загине». Чи то почулося їй, чи хто переказав ці слова з Дивної Книги про Невідомого їй Бога? Ольга вклала меча у піхви. Воїни Ігоря спочатку дивувались: «Чи не ми прибивали щити до воріт Царгорода? Чи не наші прапори майоріли над мурами Дербента?» Потім пояснили самі собі: «Жінка вона. Не для війни народжена…». І – заспокоїлись до часу, з надією споглядаючи, як росте Святослав, як сідлає коня та на повнім скаку стріляє з луку.

А Ольга вирішила будувати не зовні і не війною, як чоловік. Вона будувала Русь розумом, з середини. Саме вона – автор першої адміністративної реформи на наших теренах. Саме за її планом різнобарвні племена гуртуються навколо Києва, а не розмежовані землі розподіляються на чіткі округи під керуванням тіунів – княжих посадовців. З’являються перші силуети справжньої Держави. Все іде добре – люди щасливі тим, що замість безладу існує справедливий суд і розподіл без свавілля. «Ольга – мудра!»

А вона тим часом усе частіше розмірковує над одним питанням: «Навіщо все? Уся пролита раніше кров, усі зусилля щодо збирання земель? Навіщо сонце розбурхує мене своїми променями щоранку на Сході та задумливо ховається щовечора на Заході?» І знову не знайти точної дати та обставин, коли Він постукав у двері її серця, а вона відчинила Йому та запросила увійти. «Отче Григорію! Чому Він обрав мене?» — «Можливо, через тебе, княгине, хоче Він обрати твій народ…»

От вже і дорогу довгу подолано, і втілюється МРІЯ ПЕРША. Дух Святий рясним потоком благодаті, наче бистрим і чистим гірським водоспадом, омиває її спраглу душу… «Невже відтепер я причетна до Вічності? Невже віднині я разом із Воскреслим Христом? Господи Іісусе, але ж я – не одна! В мене є син, в мене є люди, в мене – народ…»  І вона повертається вже не як звичайна княгиня. Відтепер вона – Його посланець, Його апостол. Зміст її життя відтепер – розповідати людям про те, що є Бог, Який перемагає Смерть Любов’ю. Відтепер вона зводитиме Його храми, проповідуватиме Його власним життям та причащатиметься Йому щонеділі, а народ її, побачивши це, замислиться над тим, ХТО Є БОГ СПРАВЖНІЙ.

В душі – МРІЯ ДРУГА: щоб княжич прийняв Христа та одружився із візантійською принцесою, породнившись із православною державою.

І ТРЕТЯ МРІЯ в душі: щоб охрестив він народ свій…

969 рік

Вічність. Спокій. Нарешті Святослав поруч. Неслухняний, непокірний… Скільки вже просила: «Охрестись!» – «Дружина сміятиметься, мамо!» – і відвернеться. А потім – подалі від мене, в черговий похід, зі своїми шибайголовами, варягами, на край землі за славою. Мріяла охрестити та одружити. Одружити – на дочці Візантійського василевса, але ромеї – непоступливі. «За варвара нехрещеного – не віддамо!» А Святослав і чути не хоче про хрестини – не до душі йому, коли совість хапає за руку із здійнятим мечем…

Вона вже злякалась, коли почула, що син пообіцяв винищити усіх християн у Києві, як повернеться з походу. Слава Богу, не винищив. Навіть поховати її дозволив із священиками, без тризни. Але скам’яніло його серце, не приймає Бога-Любов. Дякувати Господу, онуки зі нею росли. Ось вони – поруч із труною: Ярополк, Олег і молодшенький Володимир… Чи встигла їх навчити вірі? І чи можливо їй взагалі навчити? Як вони будуть тепер без неї?...

988 рік

…Володимир охрестився та одружився на дочці Візантійського імператора. Володимир хрестив Русь. Господи, Ти чуєш мої молитви! Господи, Слава Тобі!

Протодиякон Миколай Лисенко

Джерело: http://2010.orthodoxy.org.ua/node/52820